<< Главная страница

ХАТА ХЛОПЧИКА-МIЗИНЧИКА



Категории Олександр Копиленко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Оповiдання I Важко жити на свiтi Денисовi... I знаєте чому? Дуже вiн малий! Такий малий, що мати називає його хлопчиком-мiзинчиком. Iнодi Денис навiть i заплаче на самотi, так хочеться йому бути великим. Та й мати частенько говорить — рiс би ти, Денис, швидше, помiчником був би. Тут ще дiти в школi взнали, що мати називає Дениса мiзинчиком, почали його дражнити. Особливо дiвчата. Денис насупиться й вiдповiдає: — Який я тобi мiзинчик? У мене ось вiн, мiзинчик! А я незабаром виросту аж до стелi i стану вищий за дядька Кирила. Найбiльше заздрить Денис дядьковi Кириловi, бо той найвищий. Кирило бригадир i на всi руки майстер. Мати часто каже: — У Кирила золотi руки! Вiн i швець, i жнець, i в дуду грець. Одне слово, золотi руки... Денис уважно придивлявся до рук дядька Кирила. I нiчого особливого не помiчав. Тiльки великi вони в нього, от i все... Заздрiсно думав Денис: От коли б менi такi руки! Тодi i в мене вони були б золотi. А моïми що зробиш? Он хату ставити треба, та куди там! I щоразу Денис дивився на своï руки, мiряв ïх, стискував кулаки, але руки не збiльшувались. Дядько Кирило дуже високий. З усiх сил Денис задирає голову вгору, щоб розглянути веселе обличчя дядька Кирила. А особливо вуса! Вони стирчать гостро вперед — ось-ось заколють!.. Дуже смiшнi вуса! Якось прийшов до них дядько Кирило, почав смiшити Дениса i малу Денисову сестричку Настусю. А Денис i каже: — Вам добре, дядьку, з такими вусами. Коли б вони менi, то я б нiчого в свiтi не боявся. — А кого ж ти боïшся? — спитав Кирило, поворушивши вусами так, нiби вони в нього живi. — Ранiше я гiтлерiвцiв трохи боявся. А тепер павукiв та гадюк, — вiдповiв Денис. Кирило вхопив Дениса на руки, пiдкинув угору i знову упiймав. Денис заплющив очi й онiмiв. Здалось йому, що вiн довго лiтав, побував мало не на небi i назад повернувся в легкi, золотi руки дядька Кирила. Мати, хоч i хвора, але засмiялась i, закашлявшись, сказала Кириловi: — Оця проклята землянка згноïть нас... — Нiчого, Одарко, хату добру собi поставиш, — вiдповiв Кирило. — Як я ïï поставлю? У кого мужик у дворi, той таки ставить, — i мати тяжко зiтхнула. — Не журись! А народ навiщо? — скрикнув Кирило. — На всiх не набудуєшся. Проклятий фашист все село пiд небо з вогнем пустив. — Поглянь, який у тебе геройський мужик у дворi, а ти долю гнiвиш! — показав Кирило на Дениса. — Правда, студент? Чомусь дядько Кирило все називає Дениса студентом i хитро посмiхається. — Правда, — вiдповiв Денис, — я вже, мабуть, швидко почну хату ставити. Хоч малесеньку. — Ох ти, помiчник мiй, мiзинчик, — пригортала мати до себе Дениса. II Сьогоднi зранку Денисовi весело. Сонце стоïть перед ним таке молоде й завзяте... Грiється Денис, i радiсно йому. Щойно прокинувся, а ще весь день попереду. З чого ж його починати роботу? — Буду свою хату ставить! — вирiшив Денис. Давно вже намiрився Денис поставити пiд вишнею маленьку хатинку i поселити там рогатого жука-оленя. Цей жук править Денисовi за корову. Налигав Денис жука тоненькою ниточкою за роги i пасе пiд старою яблунею. Кiлька днiв уже пасеться рогатий жук... А Настуся його боïться. Тiльки Денис узявся до роботи, хату будувати, а тут мати гукає. Побрiв Денис до землянки. — Що ти там робиш, синку? — спитала мати. — Та хату ж збираюсь ставити. — Яку хату? — А таку собi, невеличку, щоб там жив мiй рогатий жук. Вiн у мене корова, — заклопотано вiдповiв Денис. — Вигадаєш таке... Нездужаю я, синочку. Пiди краще води хоч трохи принеси. Потiм Настусю в ясла одведеш... Та вже пора б i цибулю прополоти на городi, — сказала недужим голосом мати. — Добре, мамо... Хату я потiм збудую. За один день ïï все одно не поставиш. Он дядько Трохим казали, що все лiто доведеться крутитись бiля ïхньоï хати, та не знають, чи ïï закiнчать, — мов дорослий, сказав Денис. — Як же нам ту хату пiдняти з нашими силами? — сумно проказала мати. Денис узяв вiдро й пiшов по воду. Iде Денис i думає собi: Чого воно так, коли мама назвуть мене мiзинчиком, тодi нiчого i навiть якось легше стає. А коли хто з хлопцiв, а то ще й з дiвчат цвенькне Мiзинчик, зразу бити ïх хочеться... Чого воно так? Цього важливого питання так i не розв'язав Денис, бо побачив, що мчить колгоспний вiз, а кiньми править дядько Кирило. Побачивши Дениса, дядько Кирило придержав коней i гукнув: — Здоров був, Денисе Даниловичу! — Здоровi й ви будьте,— як рiвня йому, вiдповiв Денис. — Перекажи матерi, що незабаром у неï гостi будуть. — Добре, тiльки вона нездужає. — Нiчого, ми самi впораємося, — додав Кирило i поïхав далi. Денис принiс води i все переказав матерi. Вона махнула рукою. — Кирило меткий на витiвки. Мабуть, якусь новину з району привiз... Веди, синочку, Настусю в ясла, — сказала мати. — Добре! А ви б вийшли на сонечко погрiтись. Денис вiв за руку Настусю. Стежка була м'яка i негаряча, бо сонце ще не встигло забрати нiчну прохолоду. Настуся спитала: — А сьогоднi будемо бавитись у корову? — Будемо. Я пастиму, а ти доïтимеш. — Нi, я боюсь. Вiн рогами вщипне! — сказала Настуся. — Хто, вiн? То ж таки корова, — сердито вiдповiв Денис. — Я забула... Рогата корова, жук-бiжук, — i Настуся злякано примружила очi. — А ти комарик. — I Денис придавив пальцем нiс сестрицi. — А скiльки в тебе ластовиннячок на носi! — протягнув Денис, розглядаючи Настусине личко. — Ну й нiчого, i нехай ростуть, — сказала Настуся. — Он у Галi ще бiльше, i я хочу ще бiльше... А щоб було ще бiльше, треба нiс пiском натирати. Ми з Галею натираємо носи пiском, тодi ластовиння швидко-швидко розводиться на носах... — Хто тобi таке сказав? — Не скажу, не скажу, — приспiвуючи говорила Настуся. — Ну й не треба! — засмiявся Денис i ввiв Настусю у двiр, де коло призьби вже бавилися дiти. III Вертається Денис додому i думає свою думу. Все-таки важко йому жити на свiтi... Треба ж хату ставити, а тут бiжи цибулю полоти. А ще гiрше, що мати захворiла. Як прийшла звiстка, що батько загинув на фронтi, зажурилась мати i дуже клопочеться, як далi жити. Все ж село згорiло!.. Втiшає ïï дядько Кирило, i Денис, i Настуся. Голова колгоспу заходив... Так iде собi потиху Денис i раптом спинився. Стоïть i нiчого не може зрозумiти. Сила людей бiля ïхнього двору. Мабуть, чоловiк з двадцятеро, не менше. А попереду дядько Кирило та той чоловiк, що з ним приïхав з району. Що ж там трапилось? Перелякався Денис i чкурнув додому. Може, що страшне? — думав Денис. — Та де ж там! Дiвчата пiсень спiвають, дядько Кирило жартують, а люди з лопатами, з ношами. Не встиг вчасно добiгти Денис i не чув, про що говорив з матiр'ю Кирило, а вже бачив, як Кирило розставляв людей на колишньому згарищi, де стояла ïхня хата. Чоловiк, що з району, пiшов по згарищу з довгою стрiчкою в руцi i щось мiряв, кiлочки в землю забивав. — Ну, берiться до роботи! В час добрий! — гукнув Кирило, поворушивши вусами. Денис кинувся до Кирила. — Що це ви робите? — злякано спитав вiн. — А, хазяïн прийшов! Рапортую тобi, товаришу студент, прийшли ми сюди клад копати. На нове щастя вашоï сiм'ï. Зрозумiв? — спитав Кирило. — Нi, не зрозумiв,- признався Денис. Мати жваво й собi пiдiйшла. Вiд неï наче й хвороба кудись подiлась. — Послухай, Кириле, треба ж спочатку сохи ставити, глину мiсити. Як же так? I соломи не привезли... — Е, Одарко, ми зробимо зовсiм iнакше... Ми хочемо, щоб ти сьогоднi вже в нову хату перебралась, — засмiявся Кирило. — I вигадаєш! Хiба ж де-небудь таке буває, що за один день... — У нас буває, Одарко! Отак лопатками помахаємо, i хата стане! — знов весело зареготав Кирило, а за ним i колгоспники, що швидко копали рiвчачок там, де вимiряв ïм приïжджий чоловiк. Ледве вони закiнчили копати, аж ось затуркотiли моторами двi великi вантажнi машини i пiдкотили просто до двору. I коли машини пiд'ïхали ще ближче, люди кинулись знiмати з машин якiсь бiлi, бiлi, як найбiлiша крейда, стовпи, стовпчики, залiзнi дужки, дерев'янi рами i ще хтозна-скiльки i хтозна-якого цiкавого добра, схожого на iграшки невiдомого хлопчика-велетня. Денис зовсiм розгубився. Так усе це цiкаво i несподiвано! Вiн стояв i не рухався з мiсця, бо нiчого не розумiв. А чоловiк з району звелiв усе розкласти по номерах. I тодi помiтив Денис, що всi стовпчики i дерев'янi рами були з числами. З'явилися двi новi машини. З цих машин зiскочили кiлька людей i, привiтавшись, почали моторно все розбирати й розкладати бiля рiвчакiв. — Ну, Денисе Даниловичу! — сказав Кирило i ляснув Дениса по плечу: — Оце тобi хата. Вона з готових частин. Бачиш? Такi хати виробляють у нас на заводi. Тут усе злагоджено загодя так, що треба тiльки скласти, дещо позамазувати i все... Тут i пiч, i вiкна, й дверi... I ось на очах у Дениса почав рости будинок. — Подай сто сорок шостий! — гукає один робiтник. — Пiдкинь шiстдесят дев'ятий! — командує Кирило. Всi були захопленi працею. I мати Денисова метушилась, забувши про свою хворобу. Росла бiла хата, а Денис ще не вiрив. Все ще думав, що це казка... Воно, правда, було схоже на казку, яка твориться тут, на його очах. Ось стiни здiймаються з отворами для вiкон i дверей. Тут пiч складають... I раптом Денис кинувся допомагати дядьковi Кирилу. Вiн носив маленькi стовпчики, вiдтягав дошки. Вiн стомився, але порався, бiгав, не почуваючи втоми... Ледве сонце почало спускатись на захiд, нова хата стояла вже майже готова — бiла, чиста, весела, як свято. Почали вкривати ïï легким черепичним дахом небесно-синього кольору. Нагорi повзав Кирило i двоє приïжджих. — Подавай веселiше! — гукав Кирило. — Гей, Денисе Даниловичу! Ну, як вона тобi, подобається? — Ой, ловко! — тiльки й спромiгся вимовити Денис. — Придивляйся, хазяïне! Будеш роботу приймати! Тепер усе наше село таким буде... А Денис сховався за матiр, що гладила його по головi i тихо приказувала: — Хазяïне мiй... Мiзинчик... Сусiдка принесла на руках маленьку Настусю. Дiвчинка, побачивши нову бiлу хату, закричала: — Пустiть мене! Куди ви мене принесли? Це не наш двiр! Я вранцi йшла, а в нашому дворi цiєï хати не було!.. Мамо!.. Всi засмiялись, а мати вхопила на руки Настусю i мiцно пригорнула до себе...
ХАТА ХЛОПЧИКА-МIЗИНЧИКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация